Після моєї останньої статті про те як деколи недуже є охота готувати їсти я вирішив довести собі і не собі шо якшо хочеться – можна зробити все.

Тому вирішив вдатися до такої традиційної, але не зовсім, на перший погляд простої страви як вареники.

До речі, виявилось що ніяких особливо продуктів і не треба. Навіть незважаючи на мої скромні запаси продуктів зі всього що мені (їм) бракує виявилось лише борошно. Ну і, вкінці, я виявив нестачу сала і горівки (з компанією), але то вже додаткове.

Перебуваючи в суворих холостяцьких умовах більшість кулінарних, я не побоюсь цього слова, інструментів, було створено з підручних засобів.

Так, картопля товклася горнятком (навіть пляшки в хаті не виявилось! ), дошкою для замішування і розкатування був попередньо добре вимитий стіл, а паляниці формувались величезною банкою де зберігається сіль. Кружельця робились, класично, стаканом.

Найгірше було, власне, їх ліпити. Масна картопля намагалася вирватися з тісних обійм паляниці, а якщо давати її надто мало чи ховати в надто велику паляницю – вареник втрачає форму.

Я бачив багато “стилів” у різних господинь. Але сам люблю такі як робить моя мама і Галя – повненькі. Вони такі, правда, не вийшли. Зате вже останні виходили все більше і більше подібні одне на одного.

Ага. Ще бракувало сметани. Ну нема тут сметани (тьху на них). Шустрі вихідці з радянських колоній беруть вершки і не солодкий йогурт. Змішавши в певних пропорціях виходить майже сметана.

Коротше вийшло без сметани, зате з котлетою. Ну і борошно не дуже біле було. Але вареники були смачні. І навіть на 3 рази мені вистачило. А виглядало все отак:

Не можу сказати що ліпити вареники важко, чи надто довго, але вже вкінці ставало нецікаво. Зате “дьошево, надьожно і практічно”.